Институт развития глобального общества

Залучення громадян і громадських організацій України до активної участі в суспільно-політичному житті на місцевому та регіональному рівні

Янв 17, 2010 Наука и технологии, Политика и власть

Світовий досвід і досвід десяти років незалежного розвитку України переконують: найпродуктівнишим мезанізмом згуртування суспільства навколо незаперечних, фундаментальних цінностей є розвиток місцевого самоврядування. Саме за його допомогою можна сподіватися на найбільше використання потенціалу самоорганізації суспільства, ініціативи громадян. Зрештою, йдеться про створення умов розвитку громадянського суспільства. Практика демократичних крайн засвідчує, що там, де розвинуте місцеве самоврядування, панує і демократичне врядування, там держава і влада підконтрольні громадянам, а не навпаки.
Україна має велику історію самоврядування і достатньо глибокі традиції. Вони започатковані ще Київською Руссю, коли на державному рівні існувало Київське мале віче, а на місцевому — «вервь», відтак Запорозька Січ мала Козацьку Раду. Пізніше ці традиції трансформуалися у сусідську й сільську самоврядні громади. Нарешті, у суто європейському варіанті місцеве самоврядування в Україні затверджувалося через Магдебурзьке право, яке вже у середні віки надавалося багатьом українським міста: Арнік (1339 р.), Львів (1356), Кам'янець на Поділлі (1374), Берест (1390) та іншим. Найбільші привілеї Магдебурзького права вдалося вибороти Києву (1498), який втілював функції і торговельного, і культурного, і релігійного центру, а також військової фортеці. Київ по суті був самоврядним міським організмом у його класичному розумінні. Чим більше повноважень територіальні громади одержували, тим сильнішими вони ставали, і тим відчутнішою була протидія центральної влади цій тенденції, яка суперечила їх власним інтересам.
У період Української Народної Республіки також формувалися органи місцевого самоврядування. Спочатку було утворено Раду об'єднаних громадських організацій, до якої увійшли представники від губернської, міської та повітових управ, Земського союзу, Союзу міст, Військово-промислового комітету, Біржевого комітету, кооперативів тощо. Виконавчий комітет циєї Ради впродовж перших пореволюційних місяців вважався найвищим органом місцевого самоврядування. Громадські Ради і комітети виникли в усіх українських губерніях. Вони розглядалися як представницькі органи місцевого самоврядування.
Історичний огляд дає своєрідний процес формування самоврядування. Органи самоврядування в Україні з давніх давен виконували різномінітні функції: судові, самоврядувальні, контролюючі та інші.
Цікавим є світовий досвід розвитку місцевого самоврядування та участі у цьому процесі громад, зокрема досвід Америки та Польщі.
В Америці самоврядування і демократію утверждували політичні та релігійні іммігранти-дисиденти, які мали великий досвід організації власного життя, самодисциплини та самообмеження. На час прийняття Декларації незалежності Сполучені Штати фактично являли собою сукупність економічно, політично і конфесійно самоврядних територій — міст і штатів. Саме вони й поступилися частиною своїх повноважень і переваг на користь держави, передавши нащадкам майже бездоганний зразок такого суспільного ладу, який ініціативно відтворює стимули самовдосконалення. Тут самоврядування первинне, а державність — вторинна, похідна. Таким чином, шлях до самоврядування був водночас шляхом до демократії і свободи, адже люди вільні саме настільки, наскільки самоорганізовують своє життя, а не підкоряються зовнішній волі, хоч би що, було її джерелом — окрема людина, партія, держава чи міжнародні організації. Іншими словами, самоврядування є фундаментальною засадою цивілізованого, демократичного облаштування спільного життя, засадою не тільки декларованої і формально визнаної іншими незалежності, а незалежності практичної, підкрипленої ефективним розв'язанням соціальних та економічних завдань. Самоврядуватися — значить, відчувати повноту власних сил і спроможність упоратися з будь-якими внутрішними проблемами, тобто бути самодостатнім [8].
Жителі гміни (самоврядна громада певної територіальної одиниці) у Польщі беруть участь безпосередньо у формуванні політики радою гміни. Обираючи до нормотворчого органу гміни своїх представників на основі загальних та відкритих виборів, та взявши участь у роботі комісії гміни (вони наділені цим правом згідно з положеннями Закону «Про гмінне самоврядування»), здійснюють громадський контроль за її діяльністю. Також відповідно до Закону «Про доступ до публічної інформації»(2001), жителі гміни отримали право доступа до:
— публічної інформації, яка є важливою з точки зору громадян;
— урядових документів;
— протоколів засідань колегіальних органів влади, які було обрано на основі загальних виборів.
Виключний перелік питань та документів, доступ до яких є відкритим та безкоштовним, наведено у ст.6 згаданого вище закону [9, с. 42]
Отже органи місцевого самоврядування — основні осередки розвитку суспільного життя, громадянського суспільства. Зміцнюючи громадянські цінності й ініціативу, забезпечуючи реальну участь людей у розв'язанні життево важливих проблем, зв'язки між громадянами та об'єднаннями громадян, вони тим самим створюють умови для безконфліктної реалізації суспільних і приватних інтересів, включають їх в загальний контекст державного будівництва.
Враховуючи відсутність демократичних традицій розвитку місцевого самоврядування, централізацію державної влади в Україні, становлення демократичної системи місцевого самоврядування є надзвичайно складним та комплексним завданням, до вирішення якого має бути активно залучені й молодий депутатський корпус, що представляє інтереси територіальної громади, й громадські організації, й громадяни України.
Особливий характер місцевого самоврядування не означає його повної автономності в державі по відношенню до державної влади. Їх взаємозв'язок досить тісний і проявляється в тому, що мають спільне джерело — народ, а по-друге, органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів державної влади. З одного боку територіальна громада надає свої представницькі функції депутатському корпусу, фактично формує органи місцевого самоврядування, з іншого боку члени територіальної громади для реалізації та захисту спільних інтересів об'єднуются у громадські формування. Так на сьогодні в Україні діють близько 40 громадських організацій та асоціацій, які займаються питаннями місцевого самоврядування. Громадські організації, згідно з законодавством України, слід розуміти і розглядати не як окремий ізольований елемент демократії, а як форму, спосіб безпосередньої участі громадян в управлінні, як органічний, невід'ємний елемент системи місцевого самоврядування.
Але серед основних причин, що стримують розвиток демократичних процесів в Україні, є низька правова освіта депутатського корпусу на усіх рівнях, лідерів місцевого самоврядування, лідерів громадських організацій, відсутність досвіду, слабке розуміння механізму взаємодії органів місцевого самоврядування з органами виконавчої влади, з третім сектором у суспільстві тощо.
Виправлення ситуації потребує проведення цілеспрямованої роботи щодо становлення молодого депутатського корпусу в Україні, особливо на рівні: сільських, селищних, районних та міських Рад. Це потребує всебічної підготовки депутатського корпусу, обгрунтування концептуально — правових засад щодо місцевого і регіонального розвитку із врахуванням як спеціфіки украінського суспільства, так і досвіду країн, особливо Польщі, що досить швидко прийшли до позитивних результатів трансформації.
Зрозуміло, що саме із розв'язання проблем організації місцевого самоврядування повинен розпочинатися процес демократизації в державі. Згідно зі статею 2 ч.1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [5], «місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільно об'єднаних у сільську громаду жителів кількох сіл, селіща, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції України».
Отже проблема самоврядування може вже сьогодні розв'язуватися у межах Конституції Україні [1] (ч.1. ст. 140) та відповідних положень Європейської Хартії, якщо реалізуватиметься право територіальної громади на фінанси та державну підтримку (ст. 143), на організацію управління, формування виборного органу місцевого самоврядування (ст. 140), на ведення місцевих справ, широку компетенцію щодо вирішення питань місцевого значення, на захист прав місцевого самоврядування у судовому порядку (ст. 143), на майно та управління ним (ст. 142). Для цього потрібно привести у дію весь цей складний правовий механізм, подолавши суперечності між його окремими частинами. Щоправда, потрібна ще одна, але чи не найважливіша умова: політична воля й політичне розуміння важливості самоврядування в Україні як інституту справжньої демократії.
Але згаданий закон централізацію фактично зберігає. Таке протиприродне поєднання стає джерелом конфліктів та непорозумінь щодо розподілу повноважень і відповідальності на кшталт конфлікту між головами міських Рад та місцевих адміністрацій. Очевідна й слабкість звя'зків між державою і громадянами. Усвідомлення місцевими органами своєї підконтрольності громадянам, громадським об'єднанням, погляд на них як на рівноправного партнера, спроможного вирішувати деякі суспільно важливі питання ефективніше, з меншими витратами, теж не відбулося. За цих умов влада замикається сама в собі, вона стає непрозорою, а здатність органів місцевого самоврядування задовольнити потреби та запити громадян помітно обмежується. У результаті в людей посилюється недовіра до влади, у тому числі місцевої, відчуження від неї.
Саме тому для докорінного поліпшення якості державних послуг, що надаються населенню на місцях, підвищення рівня доброчинності у цьому процесі, зміцнення матеріальної бази об'єднань громадян Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про місцеві державні адміністрації» [3], яким визначається організація, повноваження та порядок діяльності місцевих структур виконавчої влади, їхні відносини з органами місцевого самоврядування та об'єднаннями громадян. Вперше було узаконене невтручання державних органів у діяльність місцевого самоврядування. Цей закон став новим потужним імпульсом для того, щоб, по-перше, досягти компромісу між різними гілками влади на місцях і тим самим зняти протистояння різних політичних сил, і по-друге, змінити ставлення місцевих органів влади до громадських структур, яких раніше мали як «прохачів» або як зайвий клопіт.
Одним із перших кроків зміцнення місцевої демократії можна вважати створення Асоціації міст України й прийняття Загальними зборами Асоціації 26 червня 1997 року у м.Києві «Хартії українських міст». Основною метою Хартії є об'єднання зусиль органів місцевого самоврядування, їх асоціацій, громадських та інших організацій для утвердження і розвитку місцевого самоврядування та забезпечення органам місцевої влади умов для управління містом. Поштовхом до її створення стала потреба привернути увагу всіх органів державної влади та громадськості до проблем, що існують в містах, і зосередити зусилля усіх зацікавлених сторін на основних напрямках, які визначатимуть майбутнє українських міст і стосуються питань:
— підтримання життездатності міст і створення в них можливостей для соціального й культурного розвитку;
— відновлення наявного житлового фонду;
— поліпшення навколішного середовища в містах;
— розвитку міст і залучення до нього громадськості.
Зміцнюється муніципальний рух в Україні. Це: Асоціація міст України, Спілка лідерів місцевих та регіональних влад, Українська Асоціація місцевих і регіональних влад, Всеукраїнське об'єднання місцевого та регіонального розвитку «Міжрегіональний союз», Асоціація сільських, селищних і міських рад України тощо. Вже постійним стало проведення Всеукраїнських муніципальних слухань, Всеукраїнських семінарів з питань ресурсного забезпечення місцевого та регіонального розвитку. На розгляд всеукраїнських муніципальних слухань виносяться концептуально-правові документи стосовно місцевого і регіонального розвитку України, зокрема, проекти Законів України «Про територіальну громаду», «Про делегування повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування», «Про міліцію, яка утримується за рахунок коштів місцевого бюджету (місцеву міліцію), та міліцію місцевого самоврядування» й «Порядок здійснення запозичень до місцевих бюджетів та надання місцевих гарантій».
До кола учасників процесу місцевого та регіонального розвитку мають входити фахівці органів муніціпального управління різного рівня, жителі, суб'єкти ділової, господарської і громадської діяльності, що діють на відповідній території. Усе це — реальний людський потенціал, на який можуть спиратися органи місцевого управління.
Але на жаль за роки, які пройшли з моменту ухвалення Законів України «Про місцеве самоврядування» (далі — ЗМС) та «Про інформацію», більшість органів місцевого самоврядування та територіальних громад не засвоїли нові можливості, що ними надані. Мається на увазі, зокрема про застосування інструментарію створення прозорої влади на місцях і участі громадян у місцевих справах. Серед них: місцеві ініціативи (ст. 9 ЗМС), громадські слухання (ст.13 ЗМС), місцеві референдуми (ст.7 ЗМС) тощо. Конкретні процедури реалізації вищезгаданих інструментів місцевої демократії, які б враховували особливості їх здійснення в умовах кожного даного поселення (села, селища, міста) мають бути закріплені в окремих місцевих нормативних актах чи у статутах територіальних громад (ст.19 ЗМС). Базою для ефективного застосування названих вище інструментів відкритої влади є доступ громадян до інформації щодо діяльності органів влади на місцях. Звичайно, це стосується і виборних органів і осіб громади: депутатів, міського голови, ради. Предметності, ефективності роботи ради і депутатів сприяє їх всебічна обізнаність зі станом справ у громаді.
Для успішного соціально-економічного розвитку у кожній конкретній громаді вкрай потрібні спільне визначення цілей, що мають спільно досягати місцева влада, підприємці, місцева громадськість і члени громади. В тому вже є й український досвід. Так у Бердянські, Нікополі, Івано-Франківську активно застосовуються такі інструменти місцевої демократії, як громадські слухання, місцеві ініціативи, проводиться регулярний соціальний моніторинг. В цих містах уже ухвалені чи закінчується підготовка статутів територіальних громад.
Розбудова місцевої демократії та ефективність місцевого управління є завданням як органів місцевого самоврядування так і місцевої спільноти — територіальної громади. Співпраці можна досягати за обопільною згодою обох сторін як рівноправних партнерів. Але ініціатива, роль організатора належить органам місцевого самоврядування. Важливим інструментом підтримки цих партнерських стосунків є запровадження процедур і стандартів публічної політики, притаманних демократичним суспільствам. Внаслідок їх відсутності система управління гальмує демократичні перетворення, економічне зростання та людський розвиток.
Але треба зосередити увагу і на участі громадян у громадському русі, активному розвитку громадських організацій. Саме через розвиток громадських організацій відбувається розвиток територіальної громади.
У майбутньому третій сектор в Україні може дістати потужний імпульс позитивного розвитку. Для цього вже в основному склалися внутрішні та зовнішні передумови. Що стосується внутрішніх передумов, то тут, насамперед, слід відзначити значне зростання професійного рівня і кваліфікації персоналу більшості українських громадських організацій у наданні громадянам різноманітних актуальних соціальних послуг. Досить успішно триває процес консолідації дій громадських організацій в регіонах, який сприяв створенню діючої системи третього сектора.
Підготовлена нова законодавча база, яка буде регулювати процеси у третьому секторі, та на порядку денному вже її затвердження Верховною Радою. Дуже важливе й те, що у суспільстві визрівають конкретні потреби, які можуть бути реалізовані, насамперед, громадськими організаціями. Громадські організацій спроможні брати на себе основну ініціативу в організації плідної співпраці з державними органами та бізнесовими структурами у формуванні ринку соціальних послуг. Для цього українські державні організації мають потужний потенціал, творчі та професійні можливості активістів третього сектора і вносять вагомий внесок у вирішення складних проблем сучасного періоду розвитку України.
Таким чином, зауважимо, що робота, яка проводиться громадськими організаціями України в соціальній сфері суспільства, показує великий потенціал третього сектору і перспективи його позитивної взаємодії з структурами державного управління.
В аспекті партнерства між владою та третім сектором треба налагодити більш тісну взаємодію у наступних напрямках:

• влада і громадські організації мають досягати взаєморозуміння в оцінці соціально-економічної ситуації на місцях (у місті, регіоні тощо);
• розвитку громадських структур, які призвані вирішувати питання щодо обміну інформацією, експертизи законотворчих проектів, обговорення адміністративних рішень і громадських ініціатив (з цією метою треба створювати Ради громадсько-політичних організацій спільно з органами виконавчої влади; при місцевих адміністраціях — громадськіт ради, які виконуюють функції експертів законотворчих ініціатив);
• прийняття владою курсу на конструктивне співробітництво з усіма об'єднаннями та організаціями незалежно від їх політичних орієнтацій;
• підготовки та укладання угод про взаємодію за всіма напрямками політичної, соціальної та економічної практики, створення атмосфери соціального партнерства;
• створення нормативно-правової бази розвитку третього сектора на всіх рівнях.

Перспектива розвитку третього сектора пов'язана з активізацією та поліпшенням:

• відносин між громадськими організаціями, комерційними структурами та засобами масової інформації;
• підвищення ролі громадських організацій у формуванні сталої моделі місцевої громади на основі соціальної злагоди.

Сьогодні в українському суспільстві відсутні механізми підвищення правової освіти та захисту громадян, інститути лобізму та омбудсменства; немає чітко сформованого третього сектора, який би був сконсолідований і взяв на себе функції замовника та виконавця у реалізації соціальних програм у державі. Громадські організації, рухи, партії, благодійні організації та фонди виконують певні соціальні функції, але, головне, вони виконують замовлення членів власних організацій.
Відсутність механізму взаємодії та визначеного соціального партнерства між державною владою та організаціями третього сектора приводить до стримання демократичних процесів у суспільстві, не сприяє соціально-економічному розвитку, розв'язанню певних соціальних питань.
Але сьогодні вже діють різні форми співпраці громадських організацій та органів місцевого самоврядування. Зокрема, з органами місцевого самоврядування активно співпрацюють жіночі, молодіжні, ветеранські та інші громадські організації. Організації третього сектора відіграють стабілізуючу роль у демократизації суспільства, беруть участь у вирішенні складних соціальних проблем, сприяють реалізації прав громадян у всіх сферах суспільного життя, тим самим цементуючи взаєморозуміння між державою та громадянами. Тому одним з головних завдань створення демократичного суспільства є розвиток демократичної інституції — третьего сектора в державі.
Головна проблема в розробці місцевих моделей соціального партнерства полягає в усвідомленні того, що кожна територіальна громада, громадська організація має можливість розробляти власну модель з урахуванням специфічних проблем, пріоритетів і ресурсів.
За останнє десятиліття соціальне партнерство на рівні територіальних громад активно впроваджується в Україні як на рівні великих міст (Київ, Одеса, Харків, Донецьк), так і менших (Івано-Франківськ, Кам'янець-Подільський, Боярка) [6, с. 9].
Ще 10 серпня 2000 року Одеська міська рада одностайно ухвалила Рішення № 1440-ХХІІ про затвердження Положення про соціальне замовлення в місті Одесі. Це рішення стало мало не першим в Україні, що регулювало питання соціального партнерства на рівні територіальної громади, і було ініційовано громадськими організаціями міста. Положення уможливлювало важливу соціальну діяльність з надання послуг мешканцям Одеси шляхом делегування міською владою соціальних послуг громадськими організаціями, що може виявитися дієвішим і дешевшим, ніж залучення бюджетних установ та комунальних підприємств. У документі видно прагнення вирішити якомога повно питання рівноправного партнерства місцевого самоврядування з громадським рухом.
Також Розпорядженням Київської міської адміністрації № 2252 від 20 грудня 2000 р. було затверджено Положення про порядок проведення конкурсу соціальних проектів, який відбувся навесні 2001 року. Такі конкурси — більш традиційний вид соціального партнерства з громадськими організаціями, що діють на території громади. Конкурси мають на меті розв'язання соціальних проблем, визначених як пріоритетні в законах України чи інших актах законодавства, залучення додаткових ресурсів та споживачів соціальних послуг, а також, підвищення довіри до міської влади.
Порівняно з Одеським положенням, Київське передбачало, що громадські організації — виконавці можуть одержувати частково фінансування та обирати собі субпідрядника на інших партнерів. Основні положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти наведені в роботі Регіонального центру «Сприяння» [6, с.11-22].
Потрібно зауважити, що вперше в Україні було затверджене «Положення про порядок фінансування програм і проектів молодіжних та дитячих громадських організацій» Наказом Міністерства України у справах сім'ї та молоді у 1997 році [7], тим же наказом був затверджений склад Експертної ради при Міністерстві України у справах сім'ї та молоді з розгляду програм і проектів молодіжних та дитячих організацій у кількості 13 осіб [4, с. 248-251] й ця практика донині існує в Україні.
Саме молодіжні громадські організації повинні стати важливим чинником залучення молоді до участі у суспільних процесах, сприяти вирішенню різноманітних соціальних, професійних, освітніх та інших проблем молоді. Формування та ефективна діяльність розвинутого демократичного молодіжного руху має стати необхідним елементом формування третього сектора й побудови громадянського суспільства в Україні. Але незважаючи на те, що з року в рік зростає кількість молодіжних та дитячих громадських організацій, задіяна в них частка молоді залишається незначною. Ці факти підтверджуються даними чисельних соціологічних опитувань та аналізом кількісного складу членів цих громадських організацій.
Основними характерними ознаками молодіжних громадських організацій України на сьогодні, як й 10 років тому, є:
1. Недостатня структурна організованість молодіжних організацій (далі МО), відсутність єдності поглядів і дій у стратегії участі МО в розбудові Української держави.
2.Слабкість та аморфність організаційних структур, нерозвиненість регіональних осередків всеукраїнських організацій. В областях, містах та районах МО представлені в більшості регіональними, а не всеукраїнськими структурами.
3.Відсутність відомих, яскравих особистостей та лідерів МО, а з іншого боку значна залежність організацій від своїх лідерів.
4.Хоча й майже жодна МО не афішує, що одним з головним пріорітетів в її діяльності є участь в політичних процесах, що відбуваються у суспільстві, власне ці політичні інтереси є першочерговими в практичнїй роботі більшості МО.
5.Значна залежність (в першу чергу кадрова та фінансова) МО від «своїх» політичних партій, структурними підрозділами яких вони є де-факто.
6.Практично поза увагою МО є робота з дітьми та підлітками, вирішення конкретих проблем молодих людей, забезпечення їм певного соціального захисту, лобіювання їх інтересів в органах влади.
7.Молодіжний рух є небагаточисельним та певною мірою розпорошеним.
8.Дуже слабка матеріальна та фінансова база діючих МО. Вони фактично не залучені до важелів державного управління та механізмів формування та реалізації молодіжної політики, не можуть самостійно, без державної підтримки, здійснювати реалізацію великих соціальних програм та проектів для молоді.
Але останнім часом в діяльності МО намітилися нові тенденції, що було зумовлено розвитком суспільно-політичних процесів в Україні:

• Протягом попередніх виборчих кампаній МО отримали фінансові вливання для проведення рекламних та організаційних заходів. Велика частина цих коштів була витрачена для розвитку матеріально-технічної бази самих організацій, що зробило їх більш дієздатними.
• Значна кількість лідерів МО була обрана депутатами місцевих рад, що дозволило активно лобіювати інтереси молоді в органах державної влади.
• Виникнення більшого рівня порозуміння між різними МО сприяло досягненню консенсуса щодо найголовніших проблем молоді (а саме — представлення молоді в органах державної влади, захист інтересів молоді, їх громадянських та соціальних прав в державних та недержавних інститутах).
• Активний процес формування правового простору держави, який має надати можливість МО вирішувати різноманітні проблеми молоді.

Ці нові тенденції посилили об'єднавчі процеси в молодіжному середовищі, що дає можливість структурування молодіжного руху не тільки на всеукраїнському, а й на регіональному рівнях.
Незаперечним є той факт, що українська молодь у 2010 році зовсім не та, що була 10 років назад. Розвиток новітніх технологій, розширення інформаційного поля, створення нових суспільно-політичних відносин в державі вплинули на формування абсолютно нової ментальності молодого покоління. Одночасно необхідно визнати, що протягом 10 років з дня виборення Незалежності в державі не було вироблено системного підходу в роботі з молодіжним середовищем. Ось чому поняття «патріотизм», «Батьківщина», «об'єднання», «консолідація» не мають на сьогодні для більшості молодих українців майже ніякого практичного значення. Для того, щоб реально покращити становище молоді та здійснити реальний прорив в еволюції всієї нації вже неможливо працювати старими методами, оперувати забутими всіма лозунгами. Впевнено можна стверджувати, що для розвитку молодіжного руху не потрібні ніякі координатори та інтегратори на засадах «демократичного централізму» та закріплення їх статусу в діючому законодавстві, що суперечить загальним демократичним тенденціям розвитку сучасного молодіжного руху в світі.
Світовий Молодіжний Форум (World Youth Forum; Тне Тhird Session), визначав такі загальні напрямки молодіжної політики в світі (далі Action Plan) :

• Прийняти у всіх країнах світу основні принципи молодіжної політики до 2005 року відповідно до Action Plan. Ці принципи мають бути закріплені у законодавстві. Молодіжна політика має реалізовуватися шляхом співробітництва урядових структур з молодіжними громадськими організаціями ( далі НГО) в рамках соціального партнерства.
• Узагальнити досвід формування та реалізації молодіжної політики та заохочувати використання основних принципів та позитивного досвіду країнами-учасницями ООН. Підтримувати Уряди тих країн,в яких державні органи допомагають роботі молодіжних структур
• Сприяти співробітництву молодіжних НГО на національному ріні та формуванню Молодіжної Платформи, створеної за ініціативою молодіжних організацій . Ця Молодіжна Платформа, яка презентуватиме широкий спектр демократичних молодіжних організацій, повинна бути визнана урядами та мати гарантований вільний розвиток. Важливість існування Молодіжної Платформи пояснюється тим, що неурядові молодіжні організації повинні працювати разом таким чином, щоб погляди та ідеї молоді знаходили своє відображення в суспільних процесах.
• Молодіжна Платформа має поважати незалежність кожного члена організації та діяти за принципами солідарності та демократії.
• Молодіжна Платформа забезпечуватиме механізми взаємодії НГО з урядовими структурами, на засадах взаємної поваги та рівності з метою повного відображення проблем молоді в реалізації державної молодіжної політики.
• Молодіжна Платформа посилюватиме можливості національних НГО в співробітництві з структурами ООН та іншими міжнародними організаціями (включаючи міжнародні молодіжні НГО та молодіжні НГО інших країн).

Для формування третього сектора та побудови відкритого демократичного українського суспільства, яке має бути гармонійно інтегроване до світового співтовариства, необхідно сприяти об'єднанню, консолідації, структуруванню молодіжного руху на засадах державності та становлення «модерної» української нації. Необхідно також надати молодіжному руху соціальної спрямованості, тобто орієнтувати молодіжні організації на виріщення конкретних проблем молоді в межах соціального партнерства з державною владою. В основу діяльності молодіжних організацій необхідно покласти принцип: «Краще один реальний проект, ніж сотня гасел», недопустивши голого декларування навіть найменшого пункту, підвести під всі етапи реалізації чітке матеріально-технічне забезпечення (в тому числі й фінансування), ввести принцип пріорітетності, адресності державної підтримки та ефективного контролю за використанням бюджетних коштів.
Тому молодіжним організаціям України була запропонована, розроблена автором даної статі, Всеукраїнська комплексна програма «Молодіжна Платформа України» яка має бути загальнонаціональним громадським проектом.
Проект «Молодіжна Платформа України» (далі за текстом — МПУ) містить два основних напрямки роботи щодо розвитку молодіжного руху в Україні:
1. Побудова структури молодіжного руху в Україні (структура Молодіжного самоврядування в Україні), як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях, з метою консолідації молодіжного руху в Україні та підтримки молоддю курсу демократичних реформ Президента та Уряду України.
2. Розробка та здійснення комплексної Програми молодіжних громадських організацій «Молодіжний соціум — XXI», яка спрямована на розв'язання реальних проблем молоді.
Молодіжна Платформа України має діяти в рамках Програми діяльності Кабінету Міністрів України.
Реалізація Молодіжної Платформи України дозволить:

• провести в Україні об'єднавчий процес у молодіжному русі та консолідувати діючі молодіжні організації відповідно до загальносвітової «парасолькової « моделі; сприяти створенню та діяльності регіональних структур всеукраїнських МО та місцевих організацій;
• спрямувати молодіжні організації до здійснення демократичних перетворень в державі, побудови відкритого демократичного суспільства;
• визначити шляхи співробітництва молодіжних громадських організацій з різними державними органами як рівноправних партнерів в рамках соціального партнерства;
• закласти необхідну законодавчу базу для існування та еволюційного розвитку молодіжних організацій в Україні;
• розвити процеси інтеграції молодіжних організацій України до європейських та світових молодіжних структур;
• підготувати нових молодих лідерів для здійснення соціально-правових та демократичних перетворень в державі;
• сформувати активну й свідому позицію молоді щодо різних аспектів духовного, соціально-економічного, політичного та культурного життя суспільства, сприяти участі молоді в виборах, подолати її соціально-політичну апатію.

Комплексная Програма молодіжних громадських організацій «Молодіжний соціум — XXI», передбачає організаційну роботу молодіжних організацій та складається із напрямків діяльності, які реалізовуватимуться молодіжними організаціями України:
Духовне становлення молоді

• реконструкція історичних пам'яток та організація волонтерської праці;
• організація спільних заходів з релігійними молодіжними організаціями (концерти та фестивалі духовної музики, недільні школи для дітей та малят, конкурси на найкращі духовні твори,соціальна реабілітація наркозалежної молоді, хворих на СНІД та інші);
• проведення фестивалів творчості, відродження національної культури;
• спільне видання духовних творів молодих авторів;
• спільна праця з окремими категоріями громадян (інваліди, діти-сіроти тощо);
• розвиток екологічної культури молоді;
• створення духовно-культурних центрів.

Професіоналізація НГО. Інформаційно-консультаційні центри для НГО і громадян

• консультації фахівців для НГО і молоді;
• навчання лідерів НГО;
• створення бази данних та інформаційної мережі НГО;
• створення сервісних центрів по обслуговуванню НГО (бухгалтерська та організаційно-технічна допомога)
• розвиток програм міжсекторної взаємодії.

Створення інституту лобізму інтересів молодих громадян

• місцеві та регіональні акції (проти СНІДу,» Чисте місто», фестивалі тощо);
• створення органів самоорганізації населення;
• створення молодіжних депутатських фракцій і груп;
• включення спільних молодіжних програм та проектів в плани соціально-економічного розвитку регіонів та держави взагалі.

Програми працевлаштування

• створення студентських загонів (для роботи в сільському господарстві, будівництві та ін.);
• організація громадської корисної праці (місцеві комунальні служби);
• реконструкція гуртожитків та інших соціальних об'єктів;
• молодіжні служби соціальної допомоги («недільня няня», гувернери );
• впровадження економічних моделей на базах середніх навчальніх закладів із залученням учнівської молоді;
• створення бізнес-центрів, бізнес-інкубаторів;
• організація співпраці з прибутковими організаціями.

Співпраця з місцевою владою

• підготовка молоді до роботи в державних установах (проведення стажування та ін.);
• створення оперативних молодіжних загонів з охорони правопорядку;
• реалізація спільних соціальних програм та акцій («Перший малюк», «Самотня мати» тощо);
• узагальнення пропозиції щодо поліпшення умов життя громадян та їх вирішення;
• захист інтересів молоді (створення громадських приймалень, правозахисних центрів);
• пільгове кредитування молодих сімей для молодіжного житлового будівництва;

Розвиток політичної самосвідомості молоді:

• створення осередків НГО політичного спрямування;
• створення груп, організацій незалежних спостерігачів та експертів;
• підготовка молоді до активної участі у виборах;
• політичне навчання молоді;
• організація круглих столів, конференцій, громадських слухань щодо найбільш актуальних проблем у суспільстві;
• створення системи студентського та учнівського самоврядування;
• налагодження тісних зв'язків з ЗМІ.
• Становлення та розвиток мережі молодіжних місцевих спілок;
• Розвиток системи соціального замовлення для НГО.

Програми здоров'я:

• медичне страхування учнівської та студентської молоді;
• туристські, спортивні та оздоровчі табори;
• Молодь за здоровий спосіб життя.

Робітнича молодь — майбутня основа середнього класу суспільства:

• Сприяння створенню НГО на підприємствах;
• організація дозвілля;
• створення оперативних молодіжних загонів на підприємствах;
• створення системи підвищення кваліфікації та другої освіти;
• створення системи «кар'єрного розвитку молодого робочого»;
• створення МЖК на базі відомчих гуртожитків;
• відродження та створення міських та селищних МЖК.

Програма роботи з національними меншинами:

• організація спільної роботи з духовно-культурному відродження національних меншин (створення мережі багатокультурних мультиплікаторів);
• створення духовно-культурних центрів національних меншин;
• створення громадських закладів з естетичного виховання ;
• спільна участь в соціально-економічному розвитку національних меншин в Україні.

Програма «Мале місто» (район, сіло, селище):

• організація громадської клубної роботи за місцем проживання;
• проведення ярмарок НГО з презентацією організацій, проведенням круглів столів з проблем НГО тощо;
• конкурси соціальних проектів для молоді серед НГО за участю місцевих органів виконавчої влади;
• створення інформаційно-аналітичних центрів для НГО;
• пропаганда молодіжного фермерства та підприємництва;
• тощо.

Патріотичне виховання молоді:

• створення асоціацій молоді призовного віку;
• організація спільної роботи з райміськвійськоматами;
• створення оперативних молодіжних загонів;
• організація спортивних турнирів, конкурсів на патріотичну тематику;
• співробітництво з Українським козацтвом та іншими патріотичними організаціями;
• реалізація дитячо-юнацької програми ДОМ (дитячого ордену милосерддя).

Міжнародне співробітництво:

• пошук закордонних партнерів для українських НГО та реалізація спільних проектів;
• міжнародні програми обміну досвідом (семінари, мовні курси, стажування, навчання)
• міжнародні табори (скаутські, культурні, екологічні, спортивні, тощо);
• волонтерський рух;
• співпраця з Українською діаспорою за кордоном.

Метою соціальних програм має бути піднесення якості життя в громаді, тобто мінімізація часу доступу невизначеного кола її мешканців, або окремих груп осіб до забезпечення тих чи інших особистих немайнових прав (на життя, здоров'я, безпеку, доступ до культурних цінностей, освіту тощо).
Саме через головні складові громадянського суспільства — громадські рухи, організації, політичні партії — держава повинна:

• створювати умови для реалізації нової ідеології добробуту, підвищення активності громадян, можливості залучення їх до активної участі у суспільно-політичному житті на місцевому та регіональному рівні;;
• створювати максимально сприятливі умови для розвитку та становлення складових громадянського суспільства.

Хуснутдінов О.Я.,
кандидат наук з державного управління,
oirgo@ya.ru

Список використаних джерел.
1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року — К.: Просвіта, — 1996. — 78 с.
2. Народ — джерело влади: Метод. матеріали до питань всеукраїнського референдуму / За заг. ред. В.М.Князєва. — К.: Вид-во УАДУ, 2000. — 40 с.
3. Закон України «Про місцеві державні адміністрації» // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 20.
4. Молодіжний рух в Україні: Довідник.ЧІ. — К.: Столиця, 1998. — 252 с.
5. Закон України «Про місцеве самоврядування» // Голос Украйни. — 1997, — № 102 (1602).
6. Винников О.Ю, Соф'янц Н.А. Правові засади соціального партнерства в територіальних громадах України: громадські організації та органи влади. — Севастополь: Вебер, 2001. — 96 с.
7. Положення про Експертну раду при Міністерстві України у справах сім'ї та молоді з розгляду програм і проектів молодіжних та дитячих громадських організацій: Наказ Міністерства України у справах сім'ї та молоді № 311/ 7 від 9 вересня 1997 року
8. Local Government Law. In a Nutshell. Third edition. — David J. McCarthy. — New York, 1990.
9. Самоврядування та територіальна організація влади в Польщі / Я.Гонцяж, Н.Гнидюк, О.Куленкова, В.Гуменюк; За ред. Я.Гонцяжа. — К.: Міленіум; Вид-во УАДУ, 2001. — 184 с.
10. Пірен М.І. Духовність — фактор консенсусу в українському суспільстві: Матеріали наук. -практ. -конф. «Духовність та злагода в українському суспільстві на перехресті тисячоліть» (16 — 18 вересня 1999 р., Київ). — К.: КВГІ, 1999. — С.247 — 252.